Вс. Июн 7th, 2020

Карантин прогресує — як реагує психіка

f71255883afd3582cf9cc82cfe600880
Український карантин долає позначку другого місяця, а кінця-краю не видно. Натомість спалахують сварки, почастішали сутички, локальні суперечки переходять у скандали на державному рівні. Про ефекти від суворіших (із 6 квітня) заборон розровідає Владилена Дмитрієва, особистісноорієнтований терапевт, практичний психолог. Підставою для статті послужило розглоге заиитання: «Коли нам щось забороняють, із дитинства ми засвоїли, що це за наші погані вчинки. Стереотипно «не підеш гуляти. бо розбив вікно» чи «не пограєш у дворі, бо мала погану оцінку». Хоча люди й дорослі, але чи не спрацьовує карантин на здитинення? Колись давно читала наукову статтю про методи управління в*язнями в Освенцімі. Там особливо акцентували науковці, що в Освенцімі та інших концтаборах від в*язнів вимагали та жорстко карали за несуєєтві провини, наприклад, за  незбіг малюнка на ковдрі на ліжку (неакуратно заправлене) чи інше подібне. Таким чином людина перетворювалася на безвольну здитинену особу. Отже, чи не станеться так із українським суспільством? Адже ми вже бачимо сплески агресії, причому, послілкувавшись із людьми, я чую одне — абсурдність, нелогічність, немотивованість карантинних заборон».
Анатомія заборони? хто кому начальник
Заборона щось робити (чи вказівка робити) є перш за все проявом статусу та влади.
Тобто забороняє той, хто має (чи вважає, що має) право щось мені забороняти.
Може бути ситуативне взаємне визнання більш високого статусу одного з
учасників спілкування порівняно з іншими. Наприклад, учень може бути за віком
як батьки викладача. Та вони обидва визнаватимуть право вчителя забороняти те,що
заважає процесу навчання.
Ситуації можуть бути дуже короткими за часом. Наприклад, коли я запитую дорогу,
то в цю мить надаю співрозмовнику статус «експерта», незважаючи на можливу
різницю у віці, досвіді та рівні освіти. Його вказівки, куди йти, а куди не можна, сприйматимуться
як належне.
Інша річ, коли одна з сторін спілкування привласнює собі право вказувати та забороняти,
незважаючи на думку іншої сторони.
В індивідуальних стосунках яскравим прикладом є випадки, коли батьки продовжують
забороняти (вказувати) своїм 40-50-60-70-річним дітям. Аргументуючи свою поведінку
тим, що вони є батьками. Тобто за умовчанням мають більш високий статус та владу.
Приклади з суспільного життя — тоталітарні державні устрої, тоталітарні секти, місця
позбавлення та обмеження особистої свободи.
Щодо заборон за щось, «за погані вчинки». Швидше не за погані вчинки, а за ті вчинки,
які люди із більш високим статусом та владою (батьки — це ті, хто має в сім’ї більшу владу,
ніж  неповнолітні діти) вважали поганими.
Здитинення на карантині
Про методи управління в’язнями. Метою освенцівських «керівників» було не перетворення в’язнів на осіб, які подібні до дітей. Інфантильні особи усвідомлюють себе людьми. Метою контаборів було перетворення людей на істот, які є подібними до автоматів й щиро переконані в тому, що вони —  не люди.
Досягненню цієї мети мала сприяти система покарань. Важливим була не суттєвість-несуттєвість провин, а їхня кількість та непередбачуваність. Неможливо було знати, яка саме дія в наступний момент вважатиметься провиною. Таким чином унеможливлювалась організація в’язнями свого життя й прояви солідарності і взаємної допомоги. Та «втовкмачувалася» переконаність в тому, що їхнє життя та все, що в ньому може відбуватися — в руках «справжніх людей».
Наслідки для українського суспільства — польові враження
Позиція пересічного спостерігача дає суперечливі враження. Карантинні вимоги
намагаються виконувати більш свідомі, «дорослі» громадяни. Відмову від
засобів безпеки, шашлики/пікники/колективні молебні демонструють ті, для
кому притаманною є інфантильна поведінка. Чи не є схожою агресивна реакція на
карантинні заборони на підліткові обурення щодо батьківських заборон?
Якщо ми говоримо саме про карантин, тобто про заходи, метою яких є
запобігання швидкому поширенню захворювання, то, на мій погляд,частина людей, що
мають інфантильний світогляд, продовжить хизуватися своєю «сміливістю».
Частина, похизувавшися та отримавши звістку про захворювання близької людини
або захворівши сама, «побіжить до дорослих», вимагаючи захисту та порятунку.
Частина знайде в собі сили визнати реальність (після шокуючої звістки чи без неї) та
подорослішає.
Хтось з «дорослих», можливо, на деякий час регресує до інфантильного стану, та
згодом відновиться.
Та більша частина залишиться в стані зрілості.
Не забуваємо про ту частину громадян, які втілюють заходи з підтримання карантину.
Для їхнього психологічного стану існує реальна небезпека захопитися
тимчасовою владою та привласнити більш високий статус.
Якщо ж карантин тільки називаються карантином, а його  метою є не протистояння хворобі,
а щось інше, то картина «на виході» буде теж іншою.
Владлена Дмитрієва